Там, де галактика зникає,
на самому її краю,
я балансую й вигораю
до супокою. І свою
розтягую орбіту в нитку,
на пам’ять вузлики планет
на ній скрутивши, аби швидко
у спогади, як в інтернет,
пірнути і здолати простір
всією пам’яттю зірок.
От – перший вузлик… То є просто
десь на Землі Дніпра рядок
у думі міжпланетних мандрів…
А цей – на згадку про пейзаж,
де в аватари зі скафандрів
мій втілювався екіпаж,
ледь долетівши до Пандори.
А он – чудний Альдераан…
Принцеса Лея… Небо хворе…
Повстання вибух-ураган,
де марить волею вже вітер,
а воля вітром нас несе!..
Й новими вузликами світу
безмежжя пломеніє все.