Моє — не море, не стежина,
не степ широкий неозорий,
не кам’яні магнітні схили,
не берег річки трав’яний,
моє — завинене в тумані
самотнє дерево прозоре,
що височіє серед поля,
немов забутий вартовий,

що втратив коди... Хвилі часу
він прошиває, твердокорий,
а як наблизишся до нього
руками стовбур охопить,
то враз відчуєш, притулившись,
мов до вселенської опори,
як, розтікаючись гілками,
душа полегшено стримить...

Вогкі шатро його і віти
від мряки сліз чи від туману,
кора порепана і чорна,
бо світ — старий і дощовий.
Не знаю — дерево не скаже,
якої мудрості чи стану
воно — залишений,останній
і найстійкіший вартовий...