“17 квітня 1963 року м. Хоростків і навколишні села облетіла вражаюча і сумна звістка. Загинув учитель школи Григорій Куделя”.
“ 33-річний Григорій Куделя, що закінчив Київський університет, був всебічно обдарованою людиною: писав вірші, гарно малював та грав на музичних інструментах, був привабливим співбесідником, щирою і доброю людиною. Глибокі знання української літератури, майстерність при викладанні навчального матеріалу на уроках і особливо вірші, що захоплювали читача своєю любов'ю до України і передавались з рук в руки, створили йому добрий авторитет не тільки серед учнів та вчителів, а й в громадськості містечка. Все це не могло пройти повз увагу районного відділу КДБ. З викликів до них повертався битий фізично і травмований душевно. Що таке тюрма знав, бо ще в 1953 році, будучи студентом, відсидів під слідством кілька місяців.
17 квітня 1963 року в хаті Григорія кадебісти вчинили обшук; знайшовши зошити з віршами та деяку заборонену літературу, заарештували. Йдучи повз школу, він попросився попрощатися з колегами по роботі. Одержавши дозвіл, швидко вибіг на третій поверх школи, відкрив вікно і, щоб не терпіти нових знущань, викинувся з вікна на асфальтову доріжку...”
Б.Савка “Мандрівка через століття”, “ Останні на полі слави”.

Із розповідей : такого похорону Хоростків не пам'ятав давно. Все містечко вийшло проводжати у останню путь Григорія Куделю. Хоронили Поета. Діти і жінки несли свіжовиплетені вінки. Хоронили Вчителя. Домовина переходила із рук в руки. Хоронили Борця. Нескінчена колона людей прямувала на кладовище.
Мамо, наш татко не помер? - випитувало у згорьованої молодої жінки малолітнє дівча.
Він живий! -  говорили суворі обличчя проводжаючих. І від тих слів десь у натовпі аж присідали якісь темні постаті у довгих плащах з високо піднятими комірцями та натягнутими на очі капелюхами.
Він не розбився.  - шепотіла земля  шарудливими кроками  — Він лише хотів  міцно притулитися до мене наостанок перед  відльотом у вічність.

На крилах вічності немає маяків,
відсутні всі розпізнавальні знаки,
і тільки пам'ять упродовж віків
велить всіх відлетівших  пам'ятати.
Він був із тих, хто рвався у політ,
хто Україні розправляв вітрила,
хто їй щодня складав у віршах звіт
любові, вірності...й потай готовив крила.
Любив дітей, їм прагнув прищепить
ті почуття найвищого гатунку.
Чи встиг? Напевне. Хоча мав лиш мить -
відкрив вікно, поправив обладунки,
злетів, мов жайвір, в голубу блакить
з Вітчизною в останнім поцілунку...