Драбина в небо. Твоє обличчя – біле, як сніг. Ні вітру, ні спеки, ні дихання. Як швидко все скінчилось! Ти думаєш, що ідеш по нескінченній прямій до горизонту, а насправді йдеш по колу, яке замикається у 19 літ, у 20, 25... І тоді лишається тільки драбина в небо, тому що на землі більше місця для тебе немає. Життя зосталось внизу – перстнем з руки, відкритим у крикові ротом, зім'ятим листям, обіймами чиїхось білих рук, повзучою сльозою. Ти вже звільнений. Ти легко здіймаєшся сходами, так невимушено, так природньо, ніби знаєш дорогу і знав її завжди, ще з того часу – 19, 20, 25 років назад. Стіни панельних будинків – для сходження, вертикальна земля Донбасу – для сходження, вибух – повільний, як історія світу – для сходження, і куля, що обриває надії – також. Тіло кудись зникає, розчиняється, і ти вже – тільки очі, безліч очей, тільки знання, якого так не вистачає на землі (але тепер і самої землі немає). Ти вже – усюди, ти ширяєш над теренами творіння, як володар, і так хочеш щось сказати отим, хто плаче внизу, отій жменьці жінок у чорних хустках, так хочеш їм щось пояснити, але вуста не рухаються у того, хто лежить у труні, і чоло його -- холодне, спокійне, непорушне. Ми чуємо, ми знаємо, ми потерпимо. Ми не відпускаємо тебе – і відпускаємо. Вертикальна земля Донбасу залишається тут.
|