Закопилений ятір у смарагді води
сіє ромбики бубни, як шулер рукавний.
Окунь окуня ніц не полишить в біді
та не вибере око, як звабить лукавий.

Глибко внурений ятір у бурштині води
віє серденька чирви – стариган-однокласник.
Від такого кохання не буде біди.
Та й добра не багато – аби не пропасти

в самотині підступній на схилі років,
коли дзьоб не тримає вже тремоло дзвінко,
ані гусінь метлів, ані гак черваків,
як уцмулив за раз цебро доброго вінка.

Перекручений ятір у вир сторчаком,
як той каптур мніховий, під пахви порогів…
Його хрін вже підчепиш сукатим кілком –
боки виборсав, випростав й цілиться рогом.

В нього щука приндливо курнути зайде,
пашталакнути плітку, що зкурвив краснопер,
селфонеться й смартівку убік поведе
на тлум писків окатих – най їх відає опер!

В гудзь замотаний ятір химерним вузлом,
хатнім йогом тантричним,  що бовтає вершки,
та від масла тіка сироватним суслом,
та спущає на спід жалюгіднії рештки.

Тріумфально притьма зріст кар’єрний звершить –
на вуаль бортняка перекинутись хутко,
щоб той зміг стільники в серверах ворушить
й не лякатися бджіл, що встромляють шприц прудко.

Розпручався той ятір вглиб важкої води,
там, де гейське весілля справляють дейтерій і тритій,
і закляк, ані руш – ні туди, ні сюди! –
споглядаючи плин безкінечної миті.