Новинами зіжмакані думки
                    впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
                   і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
                  мов механізм, заведено і просто,
на схриплому у валці світовій,
                  надсадженому горлі пілігрима.


У кожного – чистилище своє:
                 у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
                 із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
                 і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
                туди, де вищі запити і віхи.


Ми жертвували частками себе,
                 мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
                і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
                щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
                за прикру школу пізнього учнівства.


І ось уже -- пронизливий тунель,
                без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
                чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
               над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
               з незримих рук одержаного духу?