Пізня осінь. Гріюся при свічці, Що тихенько плаче, бо вмира, Тобто плавно запада у вічність, Як у сон обідній дітвора. Вийду з хати. Золото і срібло... Для душі. Бо тіло не прийма. Он в нору звіря якесь побігло. Хтось он рибку золоту спіймав. Загуло щось глибоко і різко: Зірка впала? Камінь із душі? Попрощалась із листком берізка І гриби померли на ножі. Час прощальний, журавлиний, сонний. А для когось, мабуть, смертний час... Все жовтіє. Лиш цвітуть вазони У неволі, Від любові... В нас... 21 жовт. 16.
|