Комахами дрібними на вітрах,
захопленими в  кручені потоки,
рецепторами  внутрішніх антен
епохи ми уловлюємо зсуви.
І  знов занепадає вічний Рим,
у небі, понад варварів наскоки
злі ангели розгнівано  сурмлять —
— розплати  тріумфуючі склодуви.

О, скільки людних стоптаних полів,
поглинутих пожежами й мечами,
загублених без думки і жалю
до всього, що меткі плекали руки,
осяде  Атлантидою на дно,
прудкими  заснується павуками,
і сни цивілізації минуть,
мов ефемерні никнучі сполуки!

Ногою не дістать твердого дна,
нас  кидає у збурених стихіях,
де видимий оголений абсурд,
не криючись, сміється і панує,
знайомий світ зіщулено тремтить
і на очах  безпомічно старіє,
твій  голос  за порогом помира,
і слово, що вихоплюється, — всує.

Зігнешся над травою забуття,
що  споконвічні вистелила схили, —
багато відшуміло і пройшло
поміж  земних спотворених проекцій.
Що діяти захопленим в потік
подій, яких не ждали й не просили?  
...«Розраду  філософією» нам
записував  приречений  Боецій*.