1
Гай-гай, Поете, вимів дужий протяг
І спомини про ту архаїку звитяг,
І з колії зійшов червонозимний потяг,
І на металобрухт списався паротяг.
Сьогодні тут кипить поліття синьо-жовте –
Романтика терпка із присмаком гірким.
Та якби знов сюди, у Сватове, прийшов ти,
Захоплений такий, – зустріли б і таким,
І повели б гуртом (оце – базар, це – баня)
Місцями, про які в поемі ти згадав,
Відкрилася б тобі знов таїна кохання,
І віддалася б знов красуня молода.
О як би ти радів пейзажовій натурі,
Де між добром і злом означилась межа,
І вже б не посилав навздогони Петлюрі
Проклять нещирих… Ти ж Петлюру поважав!
Ніхто не дорікне за перефарбування
Не совісті – лишень ідейних прапорів,
Ти ж вихлюпнув з душі такий вогонь кохання
І добровільно в тім жаркім вогні згорів!


2
«Нарешті – Сватове…»
Не потягом,
І навіть
Не громіздким автобусом,
А так,
По-панському,
Зумів мене доправить
Машиною,
Швидкою, мов літак,
Водій бідовий:
Півтори години –
І я вже тут,
В оазі степовій,
Де пахнуть неповторним і єдиним
Роздоллям чебреці і деревій;
Де жайвори дзвенять у високості
І вторять їм в житах перепели,
А лірики – завжди жадані гості,
Й для них аж сяють щедрістю столи!
Сьогодні – свято яблучного Спаса,
Гуляй, душа; поете, веселись:
На випас випускай свого Пегаса
І сам пасись – напийсь і похмелись!
Пропий усе на світі, крім таланту,
Без жалю все роздай, крім талану,
В усьому уподібнюючись Данту,
Навік возслав любові таїну.
Наснаги солов’їної в Сосюри,
Якщо посмієш, звісно ж, припозич,
З натури оспівай
І без халтури
Цей край,
Живу мозаїку облич,
Калейдоскоп подій,
Чуттів палітру,
Оцю святкову хроніку розмов –
Не проміняй, як дехто, на півлітру
Безцінну,
Богом послану,
Любов!
«Я вірші став писать, –
Вихоплюю з поеми,
Мов жар з вогню, –
Під вечір золотий…», –
Сосюринський рядок.
Цієї теми,
Кажу собі,
Не обійди і ти:
Пиши під вечір золотий, урочий
Про Сватове,
Про юність несвою,
Що, мов калина, вистигла в гаю
Під зорями
Червоним узороччям.
Ряхтить Червона в місячній заплаві,
Багаття мерехтять в бережині.
Засмаглі, соромливі і… лукаві
Дівчата усміхаються мені
Чи, може, віршам юного Сосюри,
Що схвилювали, літнього, мене…
Гуляє Спас.
Ніякої зажури…
А це в житті якраз і головне!
Ніщо не спить,
Хоча година й пізня.
Ніхто не каже серцю:
«Охолонь…»
І всі левади затопила пісня.
І – зорепад в долоні оболонь!