Земля моя – старий музей,  
йти до якого на околицю світ-за-очі
виткими провулками неба,
бруківкою речовини,
і слухати, як десь,
попереду,
сплять в клавесинах ноти, мов зойки півнячі.

А ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко,
нібито метафора людей,
народжує тривожні й захоплені погляди,
втікаючи спіралями в розширені зіниці.

Й Землі занедбаний музей
потроху зникає в очей глибинах
вітринами океанів,
гір сходами
і стелажами континентів.

Планета, що тримається людським теплом,
вистуджує без нас лункі пустельні зали
всіма забутих міст,
у зоряний пил перепалених
кабицями
тисячолітніх
вчорів.
Он вони
блищать під стінами
щитами, обладунками,
скафандрами,
й, небом опалені,
стають
сьогоднями,
що простують
до завтрів
крізь
космічні
та
земні
портали, династії, фонограми.
І студінь  
край
планет
обтулює
теплість.

А ми, два експонати, що втекли,
на склі ілюмінаторів та вікон
спітнілих
малюємо у млі себе самих:
непевні плями
на туманностях,
промоїни в незвідане
з солоною вологою розлучень.

Історій продуви
зі скла
дмуть тишею
і в ній
мовчать клавесини.
Втім… Звуки крижані
фортепіано
падають у вічність.

Хто ж це виграє клавішами й долями!?  
Хто хоче здатися музейним привидом,
щоб налякати ввечері відвідувачів ранку?..

Та це ж сам ранок грає, зникаючи в нас
мелодіями спогадів і прагнень,
що точаться у світ з промивин вікон!

І ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко, нібито метафора,
людей
народжує. Й тривожні захоплені погляди
вплітаються спіралями в розширені зіниці.