Невже умре ця мова ніжнорука і світ її ніколи не оцінить, і ключ навічно втратиться до коду загубленої дійсності, і місяць в тривозі буде ночами світить, шукати: де поділись українці? Ця плинність голосних—не для інструкцій, ця мова—не жорстка і не технічна. Вона—для розуміння і зітхань, високого блукання між світами і повивання пеленами людства, що, як дитя, здригається нервово. Ми—чародії помислів і слів, що десять значень обіймуть звучанням, що синтезу подужають підйом в мелодії музичних узагальнень або...або щоденного життя відтворять полохливі світло-тіні предивним спадком суфіксів отих, які про все на світі скажуть ніжно... Невже секрет утратиться навік, черговий ключ загубиться із зв’язки що брязкає на крученім шнурку в самим собою зайнятого світу, для кого ми—сто тисяч Валентин із «Тракторів історії»*, які вихлюпуються хвильками щоднини із темних сховків Східної Європи? Чи ті, у кого Всесвіт є в руках, пожадливо метнуться до чужого? Чи істеричність лайки звабить тих, хто чарувався музикою слова? «Довірся мені,--мова жебонить,-- май мужність—і я виведу із лісу, а Бог не дасть—залишуся з тобою, і ліс навколо тебе стане храмом». *Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005
|