А ті, хто з нами однієї крові,
одного роду, спільного дитинства—
ми з ними йшли в урочища спадкові,
та гурт, тісний і здружений, розбився.


Стояли ми у сонячнім подвір’ї,
і хтось так скрикнув тоскно і глибоко.
Вітри безумства крутять їх у вирі,
куди не прозирає людське око.


Що трапилося, Боже, як це сталось?
Дивились ми стривожені, непевні,--
те, що було людиною, розпалось,
мов сліпо розійшлися шви таємні.


Надія нам не вділить допомоги,
ми напівмертві в крижанім невір’ї.
Які би ми не міряли дороги,
нам не зійтись у сонячнім подвір'ї.


Тепер в нас—ні ілюзій, ні теорій,
ні голосів, пожвавлених в розмові,
які ми мали в ранки ті прозорі,
виходячи в урочища спадкові.


Коли ж ми озираємось востаннє,
нас, приголомшених, на мить єднає наше—
«Оце життя?--несказане питання.—
А ми гадали, що воно інакше».