Шекспір. Сонет 30
Коли на суд німих підспудних дум
Я викликаю голоси ранкові,
Утрати кавалькадою бредуть,
Фантомним болем занедужав знову.
З очей, що сліз не знали, ріки ллю -
За тими, хто в застиглості могили.
Любов шукаю згублену, ловлю
Те все, що у житті здавалось милим.
Рахую миті, втрачені давно,
Вичерпую жалі, глянсую німби.
І знов плачу, мов за старе вино,
Хоча сплатив буденню живосріблом.
Та солод проминання - у тобі,
І все я ладен вибачить судьбі.
2016
Шекспір. Сонет 55
Замшілий мармур царствених могил
Раніш пощезне, ніж рядки вагомі.
Яскрієш ти посеред часу брил.
Окремішнім лишаєшся в огромі.
Хай розруйнує статуї війна,
Борвієм зла розшарпується ідол.
Вкарбовані у пам`ять письмена
Століття не зітруть, палаш обійде.
Міцне захистя духу віднайшов.
Живим лишиться вогненосне серце.
Ти – ось: нуртує від осанни кров.
А десь у мреві - Божий суд - по герцях.
Труба вселенська гримне - злине прах.
Живи-палай в залюблених очах.
2016
Сонет 97
У савани вгортала світ зима,
Коли ти віддалилася, кохана.
Тріщав мороз, кришилася пітьма…
Марудний грудень лаштував капкани.
Липнева спека протекла крізь них.
Зашерхотіла вересня обнова.
Осінні днини тамували вдих,
Немов засмучені вагітні вдови.
Здавалося - усім плодам дерев
Роковане від сув`язі нещастя.
Без тебе я - печалять крики мев,
Тьмяніє літа небовид зірчастий.
У солов`я розлук тріскучий свист.
Від страху облітання жовкне лист.
2016
Сонет 90
Якщо вражди чекаєш - час настав.
Кишать злобою вись, бездонне море.
Будь розчарунком-ядом із отав,
Та не ставай моїм останнім горем.
Мабуть, я тугу вигою колись.
Вертай відкрито, не лаштуй засади.
Хай не жбурне душі буремна вись
Сльотавий ранок, днину без відради.
Зневаж мене, та тільки не тоді,
Коли дрібна біда знесилить руки.
Лиши тепер, хай знатиму в нужді:
Яка нестерпна, скніюча розпука.
І що гризот нема – є тінь біди:
Твою любов згубити назавжди.
2016
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1051576298236874&set=a.136243329770180.23899.100001535411743&type=3&theate
|
