ЙОСИП БРОДСЬКИЙ. Я СИДЖУ КРАЙ ВІКНА
(переклад Марії Лелеки)

Я завжди був певен, що доля – гра,
Що навіщо риба, коли є ікра.
Що готичний стиль переможе, як школа,
Як здатність тягнутися, без уколу.
Я сиджу край вікна. За вікном осика.
Я любив небагатьох. Та сильно.

Я вважав, що ліс – лиш частина поліна,
Що навіщо вся діва, коли є коліно,
Що, втомившись від віком здійнятого пилу,
Руське око завмре на естонському шпилі.
Я сиджу край вікна. Я помив свій посуд.
Я не буду щасливим, як був тут досі.

Я писав, що у лампі є жах підлоги,
Що любов, як акт, не є дієсловом,
Що не знав Евклід, сходячи на конус,
Річ набуває не нуль, а Хронос.
Я сиджу край вікна. Пригадаю юність.
Посміхнусь буває, бува відплюнусь.

Я казав, що бруньку руйнує зелень,
Листа. І що впавши в погану землю
Сім’я не проросте. І що лук і галявина
Є зразком рукоблуддя, природою явленим.
Я сиджу край вікна, охопивши коліна
У товаристві власної тіні.

Моя пісня позбавлена вщент мотиву,
Зате хором її не затягнуть. Не диво
Що ніхто, за промови мої негречні,
Не покладе мені ніг на плечі.
Я сиджу край вікна у пітьмі; Як потягом
Море гримить, за завісовим протягом.

Другосортного віку жилець, я гордо
Визнаю надбаннями другого сорту
Й віддаю в майбуття мою кращу думку,
Наче спробу вдиху серед задухи.
Я сиджу у пітьмі. Непроглядній. Повній.
І в кімнаті не гірша вона, ніж ззовні.

оригінал http://www.stihi-rus.ru/1/br/33.htm