Відлітає у вирій потроху моє покоління.
Не гуртуючись в зграї, без галасу і балачок,
по одному проходять границю земного тяжіння
і, розправивши крила, поспішно летять до зірок.
Вивіряєм ретельно, шліфуюєм останні ці кроки,
наче тільки для цього і варто прожити життя,
компостуєм квитки, щоби часом вкінці ненароком
не поплутати рейс та не втрафити у забуття.
А тоді злетимо, щоб востаннє обняти планету
та зігріти її для нащадків остатком тепла,
подамось в синяву, де нема вже ні війн, ні багнетів,
ні брехні, ані зради, лиш вічна космічна імла.