В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькованій латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад

на місяць, вже надкушений дахами,    
і ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
моєї пам’яті.

Там, в надшвидкому світі супокою,
всі крила всіх метеликів – то вуха,
що слухають яскраве денне світло.
Тож фарби чутно надзвичайно чітко,
бо зір – то просто мислення фотонів
у сяєві очей моїх батьків.

Там, в надшвидкому світі супокою,
це сяйво розсипається на зорі
і космосу кудлатий чорний пес
до мене ластиться та й тягне за собою
по зморшках плескуватої землі
на манівці, що треба подолати,
щоб вибігти з ним на Чумацький Шлях.

В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькований латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад,
ледь-ледь не засинаючи з утоми…
Радіохвилі скавучать… Але,
ізнов шерхкий язик протуберанця
лице облизує: дивись вперед,

де ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
твоєї пам’яті.