Інопоетянин Під княжим сонцем, над старим Дніпром, посеред скіфських баб, антен та квітів, хотілося найкращий космодром, з усіх, що є в міжзоряному світі, мені побудувати для землян. Але, не той, що геть бетоном вкритий, аж злітні смуги й пусковий майдан з планетою хитає на орбіті від ваготи тупезних арматур, а той, що в космос кидає зі споду циклонів, без пихатих партитур пісень вогню, не одинців – народи, могуттю світла так, що в НЛО сплітає парадокси дум і роду, коли фантазій квантова природа стає майбутнім, що уже було. Кий Мчить НЛО, як з гілки збитий плід… Як огняний болід крізь глупу ніч… Лиш бігають інстинктів жовна під обпеченою шкірою облич, коли мій відчайдушний екіпаж в фотони перетворюється, пріч думок і почуттів, що у віраж закручують прямий канал сторіч і відстані стискають до нуля. Все більше… більше… Їх уже нема. Є лиш планета з назвою Земля і променя міжзоряна пряма, з якої ми викрешуємось, як три спалахи. І дивним самоцвітом згасає перламутровий кістяк. А світло навкруги твердіє світом. Щек Уранці струностеблий очерет мембрани хмар пронизує собою, а різночасність наших двох планет під пагорбами зрощена рікою, яка ще не оговталась від зір, що цілу ніч у хвилях відбивались. І зараз ми – я, Хорив, командир – йдемо до тих, що біля них зібрались своїм нічним страхам наперекір і всупереч всім небезпекам дня незвіданого. Йдуть вони з усюди, – слов’яни, русини, земляни, люди – моя далекозоряна рідня, яка, немов відчувши клич орбіт, протягує не зброю нам – долоні. Й краплини слів крізь галактичний гомін продзьобуються з атмосфери в світ. Хорив Як завжди, контактуємо з нуля!.. Та те, що зустрічає нас не ворог, все ж маю першим визначати я. Не командир, не фізик, а ксенолог – з космічного життя спеціаліст. Втім, тут воно космічне достеменно: не дивлячись на те, що в землю вріс мур дерев’яний городища, вени гілок вкривають небеса над ним, так випнувшись, неначе чиїсь руки щосили тягнуть перший-ліпший дім чи терем, чи бурдей, крізь огнищ дим до полум’я майбутнього з багнюки минулого. І зараз головне процесом цим коріння не порвати. Бо в нуртині сил галактичних не країну – Землю всю йому тримати так, щоб не обірвалася вона у чорних дір безвимірні безодні, там, де саму себе жере пітьма. Але, це буде завтра, а сьогодні ми почнемо, немов зернятка – лан, навчати світлонавтиці землян. Світлонавт Позбудьтесь вен, волокон чи дротів. Бо для Землі, що розумом розквітла, – людина просто алгоритм світла в рівняннях еволюції світів. Але, щоб стати променем вночі, зв’язавши ним зірки поміж собою, прохав я: світлонавтиці навчи мене Чумацький Шлях, коли пітьмою вагітна прірва часу і надій згасають в ній ранкові метеори! Де світлонавти Хорив, Щек та Кий?! Невже вони лише конкістадори, як вчили нас державці і жерці в гримкі часи крицевої навали?.. Тоді іржею напхані сліпці ненависті собори будували, замісто таємничих НЛО… Й на ці собори схожі зорельоти, які лиш Ближній Космос на крило покласти можуть, хоч Землі турбота – до дідька знести світловий бар’єр, речовину перетворивши в світло! Не у вогонь озброєних химер, а в сяєво і сонячного вітру мисливий вихор, подув, струмінь, трек, якого чорним дірам не збороти, як і навчали Хорив, Кий та Щек – інопланетні світлові пілоти, чиї слова до того призвели, що обернулись мрії України на генетичну місію Землі. І от він, старт!.. Вже обрисом людини протуберанець сам себе зловив і сяйвом нетерплячим затремтів, бо й досі у небес високій глибі, в сузір’ї Лебедя планета Либідь жде з зірки Сонце виучеників. Тому фантастики не лусне нить, адже у ритмі Всесвіту биття теперішнє моїх землян зорить з минулого у майбуття. В життя.
|