Якось в тиші нічній, коли довго-предовго не спалось, Паперовий кораблик з дитинства постав серед ночі, І цей спогад майнув, ніби блискавки сильної спалах, З неймовірних глибин, аж слізьми переповнились очі. Він підібраний був із калюжі (зізнаюсь правдиво) Весь розмоклий. О, як прагнув я осягти душу й тіло Таїни перетворень паперу в малесеньке диво, Так самому складати кораблик навчитись кортіло... І здавалося дивом пізніше ще більшим по праву, Як зробити кораблика власними тільки руками, Й не було в цілім світі для мене важливіше справи, Ніж кораблики ці запускати кудись за струмками... Але кожному з нас виростати властиво з роками. Так, як всі, ріс і я, без турбот і найменших здогадок, Що існують кораблики, зроблені вже не руками, І що мають вони у собі значно більше загадок. І пізніш попливли дещо інші кораблики — вірші, Де слова випускалися ніби з незримої пращі, Та хотілось мені це робити не краще від гірших, Невідомо ще як, але точно — не гірше від кращих. Перші вірші… Що в них?... В них була енергійність курсиву… Серед інших питань, що в той час виростали рядами, — Намагалася молодість парус напнути красиво, Щоб отримати приз «Ключ від серця прекрасної дами». Поспішав я туди, де життя, видавалось, вирує, Де потрібні мої теплота, жар душі та уміння... Видавалось тоді, що «Ключі...» людям щастя дарують… Що знайти в них хотілось?.. Найбільше — знайти розуміння… Залишається сум свій і сором довірити римі, Що при всьому бажанні не зміг відшукати я дверці , Ті, куди хитрі дами вмонтовують шпари незримі Для вкладання ключів, коли виграно приз «Ключ від серця...». Очевидно, що саме тому підіймався лиш відчай, Коли з моря надій не потрібні нікому й немодні Поверталися тихо у гавань кораблики-вірші, І могла зрозуміти ці вірші хіба що самотність. Невідомо з якої причини вже дещо пізніше Видаватись почало, щоб вирватись з відчаю вати, Я сховатися зможу у іншій, надійнішій ніші, Звідки буду на всіх манекенів тихенько плювати. І в складанні мозаїк зі слів вже для інших Love story Розумів — що всі ролі давно кимсь надійно обжиті — І «глагола слуги», і, тим більше, лакеїв повторів, А мені зі словами хотілось в душі подружитись… Але дещо пізніше, далеко-далеко не зразу, Як спускатись почав в рівні інших глибин круг за кругом, Видаватися стало: для слів — найсильніша образа, Якщо хтось, навіть подумки, слово назве своїм другом. Та отрута думок проникала в мій мозок все далі, І, як загнаний звір, у подальших корабликах-віршах Я слова підбирав і не знав, чи сказав я щось вдале, Чи від того слова залишались ображені інші. Але все ж попри все, попри страхом зашорені очі, З безнадії сумної мене волокла за волосся Щира віра у те, що слова руку дружби захочуть Простягти хоч колись і мені серед хвиль стоголосся. А іще видавалось — образи словам, крапкам, комам Зі своєї душі назавжди змити начисто зможу: У якійсь божевільні, в процесі змагання якомусь, І у випадку тільки, коли там когось переможу. І почав я змагатись… З безвиході, може, чи здуру… Та як тільки натиснув ледь-ледь на незримі «педалі», Так і зразу понесло мою поетичну натуру Глибше й глибше у вир, чим я пробував борсатись далі. Я ні правил не мав, ні уявлень про грані чи межі, То удари терпів, то кудись наступав чи вагався, І ще більше не певен, чи мав хоч уяву найменшу, З ким ішов по шляху і в якому змаганні змагався. Але ким би не був мій суперник з незримого боку, Я єдине що знаю — Він був вольовим і туманним, І свого капелюха скидаю в пошані глибокій Перед Ним, хто зберіг краплі рос, що душі притаманні. З крапель слів чи роси споряджаючи віршик-кораблик, Я вертався на круг, вкотре будучи відчаєм битим, І тоді розумів, що людина — не більше, ніж равлик, У якого завдання — самого себе не згубити. А на інших кругах, хоч у це мало хто вже повірить, Видавалось, що я зміг відчути на крихітки-миті Те, що Бог відчуває в найвищій невимірній мірі, Що існують слова, без патетики, кров’ю омиті. І у миті такі, не в змаганні й тим більш — не в гонінні, Із глибин підіймалось щось інше, ніж знають учені, — Попри людську байдужість в тотальному заледенінні Дарували слова тихий трепет в невимовнім щемі. А пізніше (на жаль, не згадати ні дня, ні години) Якось Муза шепнула, на краще, а може, на гірше, Що єдине багатство, яким володіє людина, Це — слова і думки у незримих корабликах-віршах. В річці часу поволі спливали роки за роками, Я ж по стежці своїй то вертався, то бігав, то човгав… Залишалась розрада — втішатись своїми думками І змагатися далі, не знаю — для кого й для чого… А душа поривалась горобчиком спурхнути в небо, Та мотузки боргів затискали і крила, і руки, І шукав я незриму опору (можливо — плацебо)… І ставали слова тятивою незримого луку… Я від слів потерпав, які били мене булавами, Від алмазних ножів, які різали душу бездонну… І в моєму змаганні лиш равлика слів зі словами Захотілось пізніше програти… Чому — невідомо?.. Захотілось звільнитись від болю незримого крику, Кукурікнути півнем, загавкати псом із-під тину, Закричати: «Бе-бе!», заглядати кудись крізь шпаринку, Як це робить нерідко звичайна маленька дитина. Захотілось незримі пружинки в слова закладати, Щоб слова всі стрибали так легко, мов тенісний м’ячик, Так, щоб навіть і автору важко було відгадати, Що в словах є дорослим, а що є насправді дитячим?.. Та чи довго так можна ховатись в словесному блюзі, Пік життя вже позаду, а з ним — запитання-вагання: Чи потрібні комусь ефемерні сплетіння ілюзій, А тим більш результати такого чудного змагання?.. Я не знаю, чи зважене рішення це, чи раптове І яке з наших рішень є зваженим або раптовим, Та уже, про всяк випадок, бути потрібно готовим До дорослої зустрічі — ?.. З Богом?.. Самотністю?.. Словом?.. Бог — Любов чи безжальність?.. Хто знає про думи кинджальні?.. Невідомість одна… Та чомусь припускаю найгірше: Припускаю тужливо, що Бог є настільки безжальним, Що в дітей забирає Він навіть кораблики-вірші. Вірші з клаптів душі — із лахміття на жорнах і ситах, Тихий відчаю крик, переведений в усміх-зітхання. Я боюся у Бога уже щось для себе просити, Ризикну хоч для іншого на невелике прохання: У дитинство моє під дерева незмірно крислаті Невідомо для чого, але захотілося дуже Мою щиру подяку Тому крізь роки переслати, Хто залишив для мене розмоклий кораблик в калюжі… |