***
Ні душі.
Ні електрички.
Ворзель.
Вечір.
Вітер.
Осінь.
Й зовсім близько нависають
чорні стіни мокрих сосен.
Десь відлунюється туга
одинокого собаки.
Пальці мерзнуть до суглобів.
Стигне час і ниє мряка.

Огололися століття,
причаїлись одиноко...
Тут дерева йдуть за вітром,
проростаючи у спокій.
Первозданно диха осінь.
Пахне прілою землею.
Тут шукають зрілу тишу
І наповнюються нею.

Тут казки шепочуть ночі
Споконвічні духи лісу.
І дуби тримають листя –
Шмаття ржавого заліза.
І показують на вічність
Срібні стріли циферблатів.
Ворзель бачити замало.
Ворзель треба відчувати.