Коли світанок осінь наворожить
І сонце над птахами піднесе –
Я теж про Вас не думати не можу..
Отак і знайте: думаю, і все!

Тумани гуснуть швидко, і заплава
В тумані тому тане і пливе.
Не маю права й думкою злукавить,
На слово відкликаючись живе.

Між нами тиха осінь сходить тужно
Й сум’яття днів, як листя, розмете…
Чому мені Ви зовсім не байдужий?
Однак не озивайтеся на те.

Вже небо відклика своїх пернатих.
Цей шелест крил… Цей шепіт пізніх трав
В душі перекликаються строкато
Із мріями… Чи хтось на них чекав?

Оголені дерева… Так на сповідь
Приходять душі у забутий храм.
А нам – мовчати.
Ми ще не готові
Свої думки довірити словам.
   4.10.15.