Обізвуться струни в душі словами останніми.
Блукатиме сонце з тобою. Так аж до вечора.
Можеш нарешті йти. Я доспіваю осанну
Про різних нас, рідних. Схожих у дечому.
Знаєш моя кохана, це від початку помилка –
Шлях передбачений, зважений, нами обраний.
Сонце увечері сяде за стіл наш навпомацки,
Їсти хотітиме. Вкотре впіймає облизня.
Попереджав же: зі мною і справді непросто.
Одначе цікаво, і кажуть, що весело.
Ти ходиш по колу. Ти давиш на нерви і просиш,
Щоб я тебе гладив. А я б тебе пестив!
Тяжко тебе носити, тяжко від тебе в серці.
Знаєш, моя кохана?.. Знаєш, моя хороша?..
Можу тобі залишити скабки любові в скельцях.
Та, мабуть, не варто, мила. То – вже даремна ноша.