І на оновленій землі
                          Врага не буде супостата,
                          А буде син, і буде мати,
                          І будуть люди на землі!
                                         Т. Г Шевченко

Ні, не по формі, по сердечній суті,
Скажу тобі я, батьку, ти — єси!
Коли життя в крові, у зраді, в люті,
Тебе читаю в ці страшні часи.
Ти не такий, як нас весь час учили,
Малюючи лубочний образ твій,
А потім всіх возили на могилу...
А ти ж бо, батьку, справжній і живий!
Ти наперед все знав, що нині буде,
І сам був з нами в будні і свята...
Скажи ж-но, батьку, чи змінились люди,
Чи Україна справді вже не та?
Чи як й тоді, в далекі дні минулі,
Хоч півтора століття вже пройшли,
Блукають українці, як поснулі,
Ну а «пани» — Вкраїну продали
Чи продають, бо поділить не можуть
Ті крихти, що не встигли ще продать?
А люди, люди, превеликий Боже,
Як і тоді, все бачать і мовчать!
Ні, не мовчать... Та лиш мала частина
Проснулась, встала і готова йти
У бій за волю, за свою країну,
Долати шлях до світлої мети.
Скажи-но, батьку, ти усе ж бо знаєш,
Як донести до «хуторян» сліпих,
Що той, хто «скраю», — не перемагає,
Бо ворог поодинці виб’є всіх!
Що лише об’єднавши розум, силу,
Ми переможем в цій страшній війні
І викопаєм ворогу могилу,
І шлях важкий здолаєм «на коні».
Як пояснити: поки ми «неситих»
Не випремо з державницьких посад,
Не зможемо у мирі й щасті жити,
Вони нам не дадуть навести лад.
Бо розбрат наш — це їх розкішна доля,
Вони «жирують» з нашої війни.
А наша воля — це для них неволя,
Чого ж її й жахаються вони...
Нам треба справжніх лідерів загони,
Тих, що ніхто не купить за гроші,
За ким підуть мільйони і мільйони,
Повіривши їх розуму й душі.
Нам дуже швидко треба все робити,
Бо стільки дарма втратили вже літ,
Щоб мати право в тому світі жити,
Яким ти свій закінчив ЗАПОВІТ.
«...в сім’ї вольній, новій...»