В кафе за столиком  сидят влюблённые.
А ми милуємось – весна і я.
Колечки – новые.  Любовь – бездонная…
Не просто пара. Ні… Вони – сім’я!

Цепляет, трогает их двуязычие.
Казалось: любишь коль – так выбирай!
Та опліч з єдністю  – батьківські звичаї.
Вона – зі Львівщини, а он – с  Днепра.

Медовый месяц их не пахнет сказкою.
Перед очима ще – кривавий бій…
Та лине стишено, и вторит ласково:
«Моя любимая», «коханий мій».

Вони – ледь вижили. І ось – побралися!
Майдан від вибухів не охолов…
А нам із вЕсною до серця вкралася
вот эта свадебка из двух голов!

Немає свідків в них, нема шампанського…
Бо справді «гірко» їм. За наш Майдан.
Солдат пока ещё одетый в штатское…
У них – є молодість. В землі – біда!

Мечтами пылкими, сердцами нежными
вони закохані... І ще – сумні.
Горят вопросами. Живут надеждами,
що переможемо. А раптом… Ні!!!

Беда и молодость скрутились нитями,
під спраглим поглядом батьківських хат…
Такие разные, чем будут жить они,
чий шануватимуть патріархат?

Какими думами? какими планами?
якою мовою вона і він –
не важно. Вырастет – и  это главное! –
по-українськи дихатиме син.

© Тетяна Яровицина