А я вже думав, що довіку
Крізь дивне павутиння світу
Не зможу більше перейти...

І – ти!
Вогонь і слово
Просто в груди
Пекуче полум’я
В лице
Докір, батіг...
І змовкнуть люди
Коли я голий і безчубий
У танці спалахну
Забутім!

І хтось процідить ледь крізь зуби
„Він ще живий...
Нехай живе!....”



Все переплуталося...
Сонечко співає,
квітоньки літають,
пташки світлом сяють!......


Я знаю,
Хто такий ворог,
Я знаю хто такий друг,
А цей...
Ішов, ішов зі мною поряд
І ратом каже: "Зачекай...
Я попрощаюся з дівчиною..."
А назавтра
Він потис мені руку
І сказав,
Що повертається до неї, що зорі
Він має принести їй, а не всім, -
І пішов
Я знаю  ,
Хто такий ворог,
Хто такий друг,
І хто цей -
просто Людина...
Але я тепер не знаю, чи зорі
Які я УСІМ колись принесу,
Чи потрібні будуть хоч єдиному З людей,
Що я полишав на шляху....


БОГ
Зміями плавають згуки
В теплій воді нічній...
Бог нахилився
І миє руки
Від пороху наших надій......

***
Відчай –
Останній зблиск,
Холодний ніби промінь,
Моєї зброї проти вічності,
Проти байдужості…

Змахну коротким лезом
І випущу на волю
Сонячного зайця свого серця
Вам – лиш тінь на стіні
Від помаху крил його
Прощальнотужного -  
Краплі сміху, колись такого рідного….

- Кому по дорозі – давай покатаємось!
Чи впізнаєте коня мого?
Колись – він був верблюдом…
- А раніш?
- Драконом…

***
Знов Мрія
Безжальна, невтримна
Оволодіває мною
Й нещадно
Веде по битому шклу життя
До завіяних півнезримих
І таких далеких примар,
По шклу – без взуття...

Відбирає гордість, принижує,
Змушує плазувати навколішках
Перед паном випадком
І тремтіти за кожною
Подачкою
Жорстокої і облудноликої
Удачі

Не визнає ні болю, ні втомлення,
А тим більше розумного помірковування:
„Іди! Біжи! Повзи!
Рабом безсловесним прислуговуй,
Песиком заглядай у вічі
Своїй обраній
І ночами вискавчуй відчай –
І не смій
Ні крапельки спокою чи насолоди
На стороні
Жорстоко себе обманюй,
Навісній
І уперто іди шляхами
Між вітрами, снігами, туманами –
За нею – Зіркою твого щастя!...”

І я безсило слухняний
Радую своє серце
Щовранішньою зіронькою
Іду, віддаю
Розум, почуття, безсмертя
Безумству навіяному...
І слухатимусь доти,
Поки не засміється
Мрія у вічі
„Я
так натхненно
В тобі
проростала
Фантазій прозорими віялами....
І ти мені ПОВІРИВ!
Не перевелися ще ж, бач,
Слава Богу, диваки
На світі!...”

І тоді повернеться до мене
Спокій
і ясний тихий розум....

здІйсниться .....

І лиш потім

Закружляють
У танці
Мене

Такі пізні,
і такі
веселоокі

Діти....




Зима

Не бійсь зими
Шукай її, шануй,
люби її безкарність і погорду
Вслухайся в спів її всесильної німоти
Танцюй, цілуй у очі і у стан,
І сліпо йди -
Благай її кохань
І полони її незайману ще вроду,
І доможись знесиленої згоди
Відчуй, візьми шаленство поривань
Її –
І випий все до дна
І поряд впадь...
І тихо подих сна
Її на маревну хвилину зморить
І снитиме вона собі прийдешній спокій...
А ти – коханець легкий – тихо встань
І стомлено вдихни на повний подих
Свободу!....









***

Піти туди, де долі ще не було…  
І там стояти…
Стоячи,
Як слон ….
Маленький хлопчик загубив верблюда
Та не зумів забуть тепла його
І думав, думав…

Пустеля марить недитячим чудом
Їй сниться цей непереборний сон…

І хтось комусь – дощем спаде на груди!
І знов дівча від сну жирафу збудить,
Щоб пальми цілувать в задуму скронь…..

Та вовк поранений це вислухав байдуже,
Пішов, і не лизнув моїх долонь…
Лиш в очі з віч
Вовчий
Вічний як відчай
Палючий
Вогонь!


***
Кину все, відпущу собі хобота,
Заговорю мовою слонів,
І піду поміж Росій
До тропіків
По задумі лісів…
Розтривожу пісні
І залишиться
Зачепившись між горами
Мій людинячий і такий
По-дитячому неупокорений
Спів…


***
Мушля – віддано доторкається
До вух і долонь дівчинки:
Казкою на ім’я  любов
Співає про спрагу Японія
Під шум солоного моря…






Мені не потрібно щастя...
Тільки б до кінця пройти
Моєю дорогою -
Не зірватися!
Тушею безрукою, безногою
Буду повзти, цілуватися
З землею і камінням....
Буду гладити жорстке бадилиння,
В росах холодніх осінніх
Побитим серцем кохатися...
І проситиму у Бога
Тільки терпіння
І запеченими губами
Буду спразі назло  сміятися
І рахуватиму дні за днями
до чийогось Воскресіння,
До омріяного і жданого
Всім живим на землі
Пришестя Людини -
А тоді!
Встану
На скалічені обрубки свої
І у безмежжя лісів і полів
Я
 стоячи
            вигукуватиму
                                 Осанну
І смерть зустріну усміхнено
І спокійно....
А до того -
жити
      плакати
                   і повзти
Не перестану!
Вірую......