Є жінка – спить… Вона лише твоя.
 Коїтуса до перших сліз не буде.
Ти поведи її по сотні ям!
…Купив хурму на вуличці Неруди.

Що коїться в душі – питати зась.
Замок дверей податливий, без коду.
І скаже друг:«Нащо така здалась?»;
І між олій врагиня заздрить вроді…

Та жінка – є. Між тим, чого нема,
Вона, легка, не випече хлібину,
І донечка твоя не скаже «ма»,
І злий сусід не плюне жовчю в спину…

Вона складе до ніг вінці й мечі.
І буде на тату, в канцонах, прозі…
Круг неї завжди – захват і драчі…
Бо ймення їй судилось Тубероза.

Тримай, лелій, бо звабу отаку
Не стріти ні в Охтирці, ні в Одесі.
Підносив їй обручку мачо-кум,
А бос обходить хату – поетеса ж.

А ти побіг, бо злинув махаон…
І всівся на волосся барви ківі.
Тепер малюй красу, дитинний сон!
Вона ходитиме ось-ось… наліво.

Їй вадить спека. Вільги й цукру – дай!
І покатай (колючечки ж…) на «мазді».
Ти обіцяв їй спокій, віллу-рай?
Не муч цю Міріам чудну – в гараздах…

Вона до мене ходить щочетвер –
І плаче в перець:«Вмер Аполлінер…».
Її стеблиння торсає коза.
Ти, офіцер-пілот, невже ти – за?!

...Ведеш на клумбу Туберозу-ладу.
Лишив собі перо, хітон, лампаду.




Міріам - тубероза.