Навіщо жити – некоханій,
Міняти кліті між крихтин?
Три доні в парк везе Тетяна,
У Лілі в липні буде син…
О як набридло шамотіння,
Руді шпалери, тюлю звій.
Щорань роздмухувала вміння
Грим накладати…
Снився Вій.

«Ви тлійте… Я…» – прошепотіла,
І шугонула:
вгору…
вниз.
Тепер немає в жінки тіла.
Лиш чорні пера здійнялись…
Єство – навік у мреві-сині,
Хоча бажалося у рай.
«Що ж ти накоїла, дитино? –
Матуся тужить. – Про…ба…чай…».

Столиця.
Лиця.
Краплі крові…
І друзів жменька, й мрій чота…
Чи народилася з любові –
Ніхто в аду не запита…
Вона ж літала!
Поверх п`ятий.
Політ побачили дядьки,
Яким свербіли душі й п`яти,
Та все ж плавшудили – ніким…

І що – казан, температура,
Якої три дні не було…
Якби ще вища верхотура,
І щоб зоря – в масне чоло!
Якби ж зустріти чоловіка,
Що вірші пише серед рос.
Не чутно крізь хмаристе віко:
«Хабар, откати, малорос…».

Літала мить…
Краяни, цитьте!
Не вміла тліти між монет
Білява жінка з горя ситом.

І вже котрий – отак – поет?!



http://ualit.org/?p=8826