Там проїхався, там – пробігся,
А пройтись не вдалося знов...
Сам обгавкав себе: до біса
Отаку... до села... любов!..
З тим обнявся. Тому потиснув
Теплу руку. Тому кивнув...
“Не шукай на поверхні смислу,
Не заглянувши в глибину”, –
Сам собі дорікнув. Наразі
Озирнувся довкіл – і скис
З оптимізмом своїм: “В цій фразі
І таїться найглибший смисл!
Ти ж не просто кудись поїхав,
Щоб вернутись ізнов сюди...
Над селом прогуло сто віхол,
З річки випивши синь води;
Все хороше, блакитнонебе,
Все трагічне – в траві хрести –
Обійшло, не пройшло крізь тебе
Й не могло, ти збагнув, пройти...”.
Що ж, не дав я Миколі долі,
А Надії не дав надій...
Все, чим спільно ділились в школі,
Розділилось: чужий – не свій...
Я – лиш гість. Відчуття дотичне
Розумінню: не свій – чужий,
Еклектичне, але ж етичне
І правдиве, що не кажи.
Мимоволі і мимоходом,
Нижчий трав і тихіший вод,
Зустрічаюся я з народом,
Щоб мене впізнавав народ.
Відчуваю свою провину,
Розумію свою біду:
Відшукавши в собі Людину,
Чи в Народі себе знайду?