Сумна картина: За селом, На колоцвинтарнім узгірку, Вітряк з пораненим крилом Самотньо доживає віку. А вік той гарно починавсь Ув одночассі з хуторами! Вітряк сто літ не зачинявсь: І вітряком він був, і храмом. Тепер, полишений всіма, Він для села – більмо на оці, І вже вітрів не перейма, І не приймає мукомольців. Ще міг би радо послужить Музеєм – ради ж доброслів’я! – Та до добра щось не лежить Душа в сільського безголів’я, Чи, пак, правління. Голова, Як і завжди, більшовикує, А люд артільний забува Свій родовід, І байдикує, І яничарствує. Вітряк Таких, бувало, надивлявся Жахіть, Що й дикий переляк Не раз би ще перелякався. Такого свідка – й зберегти?! Не буде праведного суду, І доживуть своє кати В серпанку ленінського блуду. Гірка картина: Вже в селі Ніхто хлібів не випікає, І врожаї з його полів Течуть кудись – Життя втікає… Переважає привозне: І хліб, і звичаї, і мова – Все непоживне, несмачне І легковісне, як полова. Не видно зовсім пракорінь (Такого слова вже немає), Все більше й більше поколінь Сліпа стихія вимиває. Стоїть іще пра-пра-вітряк На радість горобцям і зорям – Пекучим докором закляк В моїх очах короткозорих.
|