Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка до стіжка
Побігла й розгубилась в колотнечі
Граків неґречних вельми,
Що під вечір
Стійкий стіжок обсіли до вершка.
А на межі, немов на вітражі,
Художньо так стримить кукурудзиння,
Сторожке до вітрів –
Пора осіння,
То як же на межі без сторожів?
Я все частіше прагну самоти
І спокою осіннього –
Я ж знаю,
Що тілом і душею одцвітаю,
Що доживаю вік свій золотий
На цій землі…
Жадана самота
Зціляє і від страху перед смертю,
І від жаги безсмертя –
Он,
Упертюх,
Останній сонях
Згідливо хита
Важкою головою…
На землі
Доволі я пожив,
І то – нелегко:
Мене носили в ірії лелеки,
Із вирію вертали журавлі;
Мене топтали тупо копитьми
Кентаври,
Рятували ж мене коні
Від жадібної мстивої погоні –
І я знаходив спокій між людьми.
На цій смертельно втомленій землі
Доволі я пожив,
Тож не жалію
За незворотнім літом…
Осенію,
Зігрівши душу в тихому теплі.
Вдихаючи землі
Пашінь прив’ялу,
Помалу розминаючи грудки
Ще теплої землі,
Я залюбки
Відходжу в осінь,
Вниз,
Із перевалу…