Зоряний брате мій,
На Землі цій від того невимовний сум, що тебе за життя не зустріну ніколи…
Знаю також про те,
Що і ти не зустрінеш мене на планеті своїй невідомій.
Вчути мене зумій —
Ми з тобою є вічними учнями із однієї незримо-небесної школи,
Після своїх смертей
На планетах своїх ми на зоряну мить зустрічаємось дома…

Брате, почуй мій сум...
Крізь міжзоряний простір далеких галактик, благаю, почуй мою тугу, мій брате,
Тугу самотніх душ
У сирітських будинках без радості й натяку на розуміння.
Відчай самотніх дум...
Ще й за те, що для інших даруємо ми діаманти-думки невідомих каратів,
Нам не лунає туш,
Що чекати від тих, хто одне тільки вміє — жбурляти каміння.

Скільки сердець теплом
Попри все розтопили ми льоду, шукаючи в холоді космосу напрямок вірний…
Голос сумних наяд
Нам пройти допоміг на шляху. Далі скільки іще, невідомо
Поміж добром і злом
Нам відведено часу з тобою, аби зігрівати цей Всесвіт, холодний безмірно?..
Цього не знаю я,
Але з трепетом миті чекаю, коли ми зустрінемось дома,
        Зустрінемось дома,
      Зустрінемось...