Він полюбив її аж тричі -
Вусатий вуйко-тамада.
Лишив обручку на поличці...
Подав букет... Пригнав "хюндай".
Повіз до хвилі Черемошу,
Шептав жадливо:"Зіно... твій!
Дружину я забути можу...".
Намацав "кемел" у траві,
Наобіцяв круїз і сина.
Свайби ущухли - Жорж пощез.
Шептала Зіна:"Де ж ти? Гину...
Хиріє твій забутий пес...".

...Синок на Жоржа схожий личком.
І теж - вусатий галайда.
Любов зів"яла, наче гичка.
Вже Зіна сива - не руда.
Її Микита віз у Пізу,
На свайбі в бубон вибивав.
Крім сина, в Зіни доня - Ліза.
Вже є котеджик, буде став.
Стрічала Жоржа - без "хюндаю".
Впізнав. Плавшудив у собес.
Сказала сяйно:"Пробачаю".
Він чухав лисину:"...ЧАЕС...".

Про що цей вірш? Мабуть, про долю,
Забутих любок, чад і псюг.
А як вони летіли - голі -
Понад рікою в мар вівсюг!
За свідків - ліс, тугі колеса,
На ланцюгові - сенбернар...
А син чудний - довготелесий,
Фанат Еммануель Беар.
На неї схожа Зіна М"ята,
На фото - сьома у ряду.
Їй пощастило вдовольняти
Край Черемошу тамаду.

Намітив був четверту - Тому,
Фотограф Клим відвів додому.