ядучі дні осінньої облуди  
займають чергу в жовтий мавзолей.
терпке повітря гусне, наче ґлей.
весь листопад мене дратують люди.
а звідси сплін.
мені від цього зле.

суспільний простір шириться петлею.
довкола мене стільки молитов,
що їх тепер не вирізнить ніхто.
вони дзвенять у жовтій товщі ґлею,
як бджоли нот, помножені на сто.

ця самотина антиконструктивна.
я девальвую в прозове єство.
між слів і рим прадавній статус кво:
я - антивірш.
і це доволі дивно -
як атеїст, що вірить в божество.

це божество жило на Контрактовій.
її ім’я подобалось губам.
в її очах рибина голуба!
у ті часи я завше був готовий
кришити - здуру! - вірші голубам.

тепер щодня народжується будень.
нестача сонця - в сотні кіловат!
збулося стільки радощів і свят,
що розуміння - їх уже не буде -
як кілька слів від Господа в приват.

крихке довкілля стоншене мовчанням,
воно мені покірне, наче пес.
це словостій.
мій голос ще не скрес.
уздовж Дніпра тече навспак Почайна
і вдалині сахається небес.