Вмілі-вмілі мої ручки,
ось зостались в милі пучки -
щойно прав оце сорочку,
бо вдягав її на квочку,
щоб не втратила тепла,
швидше ціпок привела..
Коли ж воду їй приніс,
вона дзьобнула мій ніс.
То сиджу тепер я тихо,
щоб не звали мене Лихом,
щоб Бабуся не страждала,
грізно пальцем не хитала
і мені так не казала:
“Лихо, лишенько моє!
Де ти взялось отаке?”

Де я взявся – сам не знаю.
Правда, дещо пам’ятаю –
як мене вдягали,
в небо підкидали,
думали я пташеня,
укладали до гнізда,
яке люлькою називали,
і гойдали мене, гойдали...
Як я в тую люльку вліз? -
Дід ховає в неї ніс.
Як же міг я там лежати,
а Бабуся колихати,
коли свою люльку Дід
у руках трима весь вік?

Ця загадка не проста,
старші й ті не знають,
що малий я – то дарма,
скоро розгадаю.