Край воріт Сіону, над Кедроном,
Де узвишшя звіку не холоне,
А затіння годі віднайти,
Сів я з прокаженим, що з долоні
Їв достиглі зерна блекоти.


Хворий дихав смородом прелютим,
Він, безумний, сам жував отруту,
З усміхом дивочним на губах
Оглядав усіх блаженно-мутно,
Бурмотів: «Благословен аллах!».


Боже милосердний, ну навіщо
Дав стремління, мислі, мари віщі,
Спрагу вчинків, слави та утіх?
У радінні – каліч, найдурніші,
Прокажений – щасливіш за всіх.


першотвір:



***

У ворот Сиона, над Кедроном,
На бугре, ветрами обожженном,
Там, где тень бывает от стены,
Сел я как-то рядом с прокаженным,
Евшим зерна спелой белены.

Он дышал невыразимым смрадом,
Он, безумный, отравлялся ядом,
А меж тем, с улыбкой на губах,
Поводил кругом блаженным взглядом,
Бормоча: "Благословен аллах!"

Боже милосердный, для чего ты
Дал нам страсти, думы и заботы,
Жажду дела, славы и утех?
Радостны калеки, идиоты,
Прокаженный радостнее всех.

Іван Бунін

1917 г.