Не тримає мене, мамо, нелюба людина,
Скільки я солоних сліз за її зронила…
Скільки я терпіла болі, різало сердечко,
На моїй живій любові – кам’яна вуздечка!
Було чисте почуття – стала сіра рана,
Я лягала рано спати і пізно вставала,
Щоб не бачити його, мамо, щоб не чути!
Щоб раптово, мимоволі тіла не торкнути!
Щоб нічні повадирі – місяць, товсті зорі
Потопили тонкий стан у небеснім морі!
Й не прокинуся тоді з нелюбим в кімнаті,
І не буде більше він до сніданку звати,
Не колотимуть мене ці маленькі очі…
Мамо, ну почуй мене! Мамо, я не хочу…
Мені  слізно, мені жаль, мамо, мені гірко!
Мої очі поцвіли, як дві жовті бірки…
Я піду колись у поле, вийду до криниці,
Прихилю себе ледь-ледь, щоб води напиться,
Оступлюся й полечу, донизу, додолу,
А на дні мене русалка ухопить за полу.
І нехай і не питає, мамо, що ся стало,
Я б зеленій і бридкій ніяк не сказала б,
Хай лоскоче у воді, до хворого сміху,
Стане солодко душі, біль погубить втіха!
І лишуся я на дні русалкою жити,
Якось вийде й він вночі водиці надпити,
Думаєш, я ухоплю?.. Хотіла б вхопити…
Але він мені не треба, мамо, натерпілась,
І моя лляна душа давно утопилась,
Дайте спокій вже мені, мамо, не шукайте!
До криниці не ходіть, вниз не заглядайте!