Зібрались гетьмани усі на Січі, триває козацькая рада, мовчать барабани, принишкли сичі і коней табун на леваді. Чекає козацтво наказу старшин, поважно чуби поправляє, у воїнстві грізнім тут кожен аршин і всяк терпеливо чекає. Відтерті шаблі, в кутасах коругви, начищені піки до блиску, і кремінь в мушкетах й пістолях новий - чекає козацтво на виступ. Щось довго гетьмани ту раду ведуть. А он і гінці прискакали із старцем сліпим. "Калнишевський прибув!" - козацькі ряди зашептали. Останнього кошу, його отаман, останній січі охоронець вже злазив з коня, а притихлий майдан схилився в поважнім поклоні. "Він має сказати" - промовив Богдан - "Чверть віку катований воїн. Що скажеш нам Петре?" "Одне лиш - пора! Пора нам здобуть, браття, волю!" "Ти ближче до Бога," - Хмельницький сказав - "ти був з нас останнім героєм. Скажи, як позбутись душевних тих ран, народ як позбавити болю?" "Донести всім правду," - промовив Петро - "вознести її, як клейноди, щоби уже більше у світі ніхто не смів їй перечить навпроти. Щоб кожен із нас врешті-решт зрозумів, що вільними є тільки вільні, хто мову свою береже й рідний дім і Божий лиш суд вважа чільним. Щоб кожен із нас себе воєм відчув, і гордість проснулась, і гідність. Пора, побратими! Хай бубни гудуть, на Січі сьогодні опівдні!" І стали гетьмани, і стали полки, і сурми весь край розбудили. Ставай, Україно! Ідуть козаки, ворушаться братні могили. Ставай, Україно! Доволі страждать і правду ховати в темницях, козацького духу вовік не здолать, якщо він на криці іскриться!
|