навік приставши до свого життя,
його я краю, до грудей приклавши:
так нарізають хліб, усіх зібравши,
і роздають ізпоконвік буття!  
                                                                        –   я по живому краю, тулю чи обіймаю, – тебе, моє життя...
навік приставши до землі й зірок,
до хмар у небі та самого неба:
я й не живу, як – видається – треба;
крила майструю із одних думок!  
                                                                        –   а сонце наробляє в них дірок...
навік приставши своїх відчуттів
і інтуіцій, щирих, мов молитви, –
мандрую я у поспіху гонитви;
у пошуці то Сенсів, то Богів!  
                                                                        –   до їхніх оберегів-берегів...
я є як вітер, я іду, мов дощ,
що завжди – летом! – досягають краю:
я гаю час.  останні сили гаю..
а шлях іще не весь, і ще не час для прощ!  
                                                                       –   і вже не йде, а – падає на землю дощ:
без маяття, без вороття,
без маячні про майбуття;
на повній швидкості життя!
...гризу сухий окраєць власного буття,
                                                                       –   чекаю на свій дощ.  – майнУ за ним і я!..