Тут навіть час ходу свою спинив.
Тоненькі віти вітер колихає…
Твердиня духу серед щедрих нив.
Над Острогом, здається, Бог ступає…
І ми п’ємо серцями благодать.
Незриме як ще можна осягнути!
Предивна річ: Острог це місто звать –
Бурунить в душах вільний дух розкутий!
Ще парадокси будуть і не раз!
Ви шанобливо вклякніть на коліна.
Здається, ніби зупинився час,
Неначе все – то вічність незборима.
Хто має серце чуйне на добро –
Повік цей край не зможе розлюбити.
Натхнення капле медом на перо,
Наснажує, щоб віщу піснь творити…
Окраса української землі,
Предивне місто в таїні замшілій,
Що гордо підняло свої шпилі.
Плюскочуть в береги Горині хвилі.
Як любо рідний край любити свій.
Ці фарби тихі – як бальзам на душу.
…Прадавній час розкрився, як сувій,
І я за ним віки читати мушу.
Каміння мовчки виповість усе,
Бо є у нім щось вічне й невмируще.
І понад Острогом туман несе
Карету князя. Править бравий кучер.
Егей, вперед! І коні мчать і мчать.
Бог відає шляхи несповідимі.
Ніяк не зірвеш в майбуття печать.
Кругом усе покрите млистим димом.
Колиска духу нашого отут:
Теологи, учені і поети.
Ми хочемо в минулім осягнуть
Таємний код, прийдешнього прикмети.
Славетна Академія дала
Початок нашій мудрості й звитязі.
Понині ми п’ємо із джерела,
Свідомі, що безсмертна справа князя!
Новий Острог у сяєві краси!
Віддаленіли чвари, біди, іго…
Егей, віки! О Костянтин-Василь!
Нам поверта відлуння: «Ігор! Ігор!»
Та й хто би міг подумати про те:
Звичайний чоловік, але віднині
Він взяв перо жар-птиці золоте
Та й пише славу – власну й України!
Пролине й наш прекрасний творчий вік.
Боротись марно смертним з часу бігом.
Продовжив справу князя чоловік –
Демида син, зі славним йменням Ігор!
Оце і є наш месидж в майбуття,
Це героїзм звитяги трудової…
Той слави варт, яку в одне життя
Утиснути не можна, хто, як воїн,
Устояти зумів, не здав рубіж.
Ой, скільки було заздрих, зловорожих,
Прихованих очей і злих, як ніж…
Ти не зламавсь – тому і переможець!
Повідаю, бо хто ж, якщо не я:
У літі, мабуть, дев’яносто шостім
Ти говорив: «Острог ще засія
Нам сяйвом Академії!» Ти просто,
Поєднуючи часові пласти,
Пророчим зором бачив далі й вище.
«О мрійнику острозький, опустись!
Приглянься, бачиш: пустка й вітер свище».
Велс Герберт перевтілювавсь не раз.
В Хомі невірнім жив колись, напевно.
Та ж світ зі слова Божого почавсь!
Будуй майбутнє в слові дуже ревно
Й обабіч нього твердо віру став,
Сум’яття й сумнів не пускай у душу…
«Я возроджу Острог. Я так сказав.
Так має бути. Клятви не порушу».
І ти поклявсь, і серцем присягнув
Понад життя любити Україну,
Її чар-мову ніжну й запашну
І пісню її щиро солов’їну…
В осанні також треба знать межу.
У парадокса в серці – Боже слово.
По правді щирій все вам розкажу,
В одичнім стилі – теж свята основа.
Дбайливість – це усьому голова.
Основа світу – творчість, не котурни.
І є тривкіші каменю слова –
Отож і творчість є літературна.
Є праця гідна – книга і стило.
Бо віриш: світ у слові процвітає.
Ось і тебе до славних занесло,
Бо той безсмертний, хто про творчість дбає.
Пригляньтеся до молодих облич.
Коли ви ще побачите прийдешнє?
Оці співці у даль років, сторіч
Поцілять нині словом, щоби звершень
Сьогоднішніх ніхто повік не смів
Із пам’яті людської підло стерти.
Зникомий камінь. Й незникомість слів,
Коли вони опора для безсмертя!
Погорда до кістлявої, либонь,
Споконвіків із мудрістю в єднанні.
Не меркне слава, у якій вогонь,
Свідомий вибір в цілепокладанні.
...І знов портал розкривсь в минулі дні:
З легенди князь вертає, із-під Орші.
Немов на крилах, нісся на коні
І хижих московитів бив, мов коршак.
Ця битва не звичайна, рядова.
Вручає князь хоругву нам і славу.
Легенда п’ятсотлітня ожива.
Ми вірні славі предківській. Державу
У тьму Москві загнати не дамо.
Потомні покоління гідні князя!
У битві ми не схилим знамено.
У славі п’ятсотлітній, у звитязі
Отій, що в наших генах вже, мов код,
Ми цілі ставим в далі невідомі.
…В борні зійшовся з ворогом народ,
Що прагнув жити в європейськім домі!
Звитяжно стали з’єднані війська.
А клятих москалів – більш майже втричі!
Поганців била литвина рука
Й волиняка, й поляка в грізній січі.
Та ми ж тоді в Європі вже були!
Азійську гнали підлу поторочу
Ненависну Острозького орли…
Егей, віки! Дивімось правді в очі!
...Немилосердний стік двадцятий вік.
Історію не осягти без брому.
Ненавидів нас, нищив Кремль повік.
В новім столітті знов біда у домі.
Вкраїно, забувать ніщо не смій!
Куфайку хто приніс тобі з Сибіру?
Бий гидь рашистську, поки дишеш, бий!
Твій бій за нашу мову й нашу віру.
Ти ніс «Кобзар». А Київ – у вогні!
Підняв, мов щит, Тараса слово грізне
І без перерви – нощно й день при дні –
Ти, ректоре, став словом за Вітчизну!
Й немов у храмі, вісімнадцять днів
Ти правив службу. Бог й Тарас на чатах!
І переміг майдан. Любов і гнів
Єдналися у слові проти ката.
Плече в бою ставало до плеча.
Із мороку віків тяглися хмари.
Погрозливо блищала сталь меча,
Й гукав Ярема: «Янучарам кари!»
Горіли шини. З димової мли
Пекельно уставала Україна.
За волю кращі діти полягли.
І хай не вмре їх слава, не загине…
Ненависний кривавий Янучар!
Пригадуєш ти, мордо хамувата,
Що був і Чаушеску, й Муаммар
І буде… знайде і тебе розплата.
…Не гнів веде людину, а любов.
Розплата упаде, мов кара з неба.
Наївно хочеш кров’ю змити кров.
Твори добро – оце блага потреба!..
Дунаю бистрий, чом смутна вода?
Та швидше, коню, жде мене дівчина.
Краса її зів’яне молода…
Сердешна мила бродить, мов причинна…
Катруся із села пішла з байстрям.
Оксана із Яремою на свиті
Зомліла у гаю. Встає зоря.
І верби гнуться не одне століття...
Ні, це не був звичайний марафон,
Аби лишень рекорд установити.
Це літургія духа. На амвон
Недремне слово стало для молитви.
O, veni, sancte spiritus, зійди!
Тараса дух край брами в Трансцендентя
Всевишнього благає: «Відведи
Неправду люту, зло спали дощенту.
Дай Україні щастя і добра,
Простерти крила птаху дай в польоті.
Ворожу кров відторгнути пора –
Стече нехай сторіками достоту.
Луганськ з Донецьком – український край.
О Путіне, зламаєш хижі зуби.
Підлоту зловорожу покарай,
Всевишній Боже, відверни погубу
Вкраїні. На оновленій землі
Пребудуть хай любов і син, і мати.
Неправду люту покарай в Кремлі,
Прости Росії, Путіним розп’ятій».
…По правді ж колись люд острозький жив,
Богобоязний. У молитві й праці.
Хліба зростали у щедроті нив…
Хіба ж за труд Всевишнім не воздасться?
…Й лягла задума світлого чола:
Яким шляхом іти у дні майбутні,
Коли й мала у величі бджола
Праценатхненна виганяє трутнів?
Ти колектив творив, як деміург.
В сім’ї бджолиній до снаги і хисту
Потрапиш, щоб віддати силу рук
І світлу мрію, помислами чисту.
Христова віра нас в життя верта.
По милості нехай Господній буде:
Злютовані три пучки – три перста
З молитвою на землю кличуть чудо.
Чи більших ще потрібно в світі див?
Святиться хай вовік ім’я Христове.
Коли Ти нам легенду відродив,
Хто кине сумнів у Господнє Слово?
Направив ректорат і весь Острог…
Це знак згори: священики в нас вчаться.
Покора християнська. Віра. Бог.
Бояться очі – а в труді воздасться!
Той, хто у Слово ввірував Твоє,
Хто подвиг сотворив, як муж достоїн,
Героєм України нині є –
Провидець, ректор, науковець, воїн.
Чи менша честь, коли в руці стило,
Яке достойне мати статус зброї?
Бог в Слові – споконвіку так було –
Помножує звитяги і героїв!
Одяг тебе у слави ореол,
Назначив на продовжувача справи,
Яку ще князь почав. Його престол,
Корону духа в руки нелукаві
По добрій Божій милості вручив…
Ніяк не відречешся і не збочиш,
Бо світять в душу вдень і уночі –
Повелівають віщі пильні очі:
«Іди й дерзай, допоки ти єси.
У славі власній нас ти величаєш», –
Прадавніх предків мудрі голоси
Із вічності пливуть над рідним краєм…
Ніхто, крім Бога! В мертвого життя
Вдихнув Ісус по чотирьох днях тліну.
Як Лазарю Господь, ти майбуття
Славетній Академії дав… Лине
До нас в незримій сув’язі століть
Це золоте творіння Герасима –
У нім Смотрицький вчив народу цвіт,
Що подвигом себе вкрив невгасимим.
У цій твердині перший ректор вчив
Нести незрадно віру, як хоругву.
Невидимого царства є ключі –
У тьму не дайсь душею на наругу!
Тут Наливайки вчилися, брати,
І в слові вправні, і у січах грізних.
Свідомі віри, правди й правоти,
Хоробро бились за святу Вітчизну.
За брата брат – це є закон святий.
Сподобивсь і Дем’ян на полі битви.
Ворожу нечисть шаблею хрестив,
Провадячи останню їй молитву.
Похід і літургія – два крила,
Злютовані в любові воєдино.
Кров Наливайка в жили перейшла
Тому, хто в космос поривав людину!
О так, це Ціолковський Костянтин,
Син Едуарда і козак від роду.
Як вицвіт слави багатьох країн –
Квіт нашого вкраїнського народу!
І згадки знову плинуть, як вода...
Петро, що Конашевич-Сагайдачний,
Славетний гетьман, в душі загляда,
Чи ми не чиним часом необачно.
«Не шанувались, браття-козаки,
То й маєте тепер біду у хаті», –
Бринить докір до нас через віки.
І прикро так, і нічого сказати.
За барки щиро бралися не раз
В жорстоких битвах наші депутати.
Чи думали про нас вони в той час? –
Бійці йшли в бій за пільги і зарплати!
«Є пісня про женців – не я у ній!
Погордливо зневаживши родину,
Скупивсь Грицько, однофамілець мій,
І проміняв на люльку він дружину.
Не дайтесь на намову. Підлий тать
Одурить вас, прикинеться вам братом…
Я шаблею їх вмів розпізнавать –
Конали воріженьки-супостати.
Здолав я міст десятків два. Москву
Хоробрі вої узяли в облогу…
Продажна шляхта йде на мирову!
Покінчив би, розбив би вщент, їй-богу…
Всі знали, що тверда моя рука.
Я в боротьбі здобув Синоп і Кафу,
Свободу повернувши козакам.
Потомки ворогів тремтять від страху
Ще і донині... Гостролеза сталь
Поцінування завше в світі мала.
Блудливістю поганьблені уста
Перевертнів геть пильність вам приспали.
Гай-гай, наївні, «старший брат»! «гарант»!
Та із таким не треба й супостата.
Він меч гострив не з доброго добра –
Орда з гнилих боліт прийшла вбивати!
Хто вам нараяв ядерний свій щит
По волі добрій катові віддати?
Правдиво ж знали, що – відколи світ! –
Йому ніяк не можна віри йняти!..»
І гетьман, спохмурнівши, замовчав,
Поник чолом в тяжкій своїй печалі…
Покіль горить минулого свіча,
Прийдешнього видніються причали.
Ти нас вперед, історіє, веди.
Начало є, кінця повік не буде.
Цвітуть щороку навесні сади,
Й Острог цвіте воскреслий – Боже чудо!
Краса яка! Он Князь між нами йде!
Це парадокс, фантастика чи сніння?!
Героїка труда славетний день
В нових нам воскрешає поколіннях.
Он Гальшки усміх – ясен, мов зоря:
Ані гроша з пожертви Князь не втратив!
Не камінь вічний – праця трударя!
Ну, як їй можна не аплодувати?!
З шанобою з’єднався пієтет.
Ти нам вернув колишню нашу славу
І, воскресивши університет,
Ти дав зразок держави у державі!
Шануймося, плекаймо ярий цвіт –
Країни Української еліту.
Бог свідок: через декілька століть
Знов княже місто засіяло світу!
Погідний день. Князь Ігор всіх віта.
Врочиста йде посвята у спудеї.
Складає клятву молодь золота.
Віднині – гріх відступництво від неї.
Злітає клятва щира у блакить.
По праву мить священна і уроча.
Й Господь з небес усіх благословить
І в глиб душі вдивляється, як в очі…
Стоїть, цвіте, пишається Острог.
Із кореня, що славен, – буйна крона.
– Я так скажу, мій Князю, – мовить Бог, –
За труд натхненний – це тобі корона!
17 лютого 2012 – 22 вересня 2015 року |
