Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі ім"я.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пір"їна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.