Нехай  вибачать  мене  наші  чарівні  жінки  -  попробував  заглянути  їм  в  душу.

Змійкою  у  ніч  твій  потяг  відходив
"Дочекайсь  мене!"  -  твій  погляд  говорив,
встиг  поцілувать,  застрибнув  у  вагон
і  гірке  "прощай"  скувало  в  біль  перон.

Знову  туги  шаль,  
сивая  печаль
помахом  крила
плечі  обвила.
Знов  розлуки  щем  
разом  із  дощем
тіло  холодить.  
Як  без  тебе  жить?

Я  стояла  там  допоки  світлофор
не  загородив  до  тебе  коридор,
поки  стукіт  рельс  і  твого  серця  стук
нотами  плів  дощ  в  симфонію  розлук.

"Повертайсь,  прошу!"  -  душі  безмовний  зов
"Перестань!"  -  дощу  промовила  любов  -
"Я  умію  ждать,  а  Бог  -  наш  оберіг!"
і  далеке  "Так!"  доніс  гудок  доріг.