Восени мені пишеться не так, як влітку.
Восени безпритульно і трохи щемно.

Я заглядаюсь на свою сусідку,
але поводжуся вельми чемно.
Не зупиняю її в парадній,
не домагаюся в ліфті тіла,
наче байдужий, ведусь порядно,
як джентельмен... А вона б хотіла!

Світ дістає, листопаде-брате,
дощем-самосієм із неба-олова,
словами, оціненими в карати,
що переповнюють вулик-голову,
спорадичним прагненням простоти,
марними спробами бути грубим
і одкровенням – допоки ти
не одречешся цієї згуби.

Восени мені пишеться, наче вперше,
з осторогою, з острахом, і – з бажанням!

Рибини хмар у небесну вершу
Запливають повільно, у славі й шані.
І дерева схиляються вздовж землі,
у падолисті – колючі й голі.

А мені, наче кисню, бракує слів,
що безмовно стоять поперек у горлі.

Восени мені пишеться, наче п"ється:
необачно і гірко – безперспективно.
А тому, переважно, й не п"ю. Здається,
що ніколи й не питиму більше. Дивно...

У цієї печалі нема розради.
Бо таке відчуття, наче віршам зрадив.
А сусідка...
Сусідка живе навпроти.
В її погляді зовсім відсутній спротив.