Тамара Дяченко*** ИЗ ИГОРЯ ПАВЛЮКА СЕЛО ХХ1. ГЛУБИНКА Ночной ставок. Деревья. Лунный глянец. Идиллия природы… Не людей… Туман. Кривые хаты. Двое пьяниц. Задрипанные дети где-нигде. Моя печаль бредёт глухой тропою. Её укрыл собой лесной покров. Смотрю на всё – и нет душе покоя. И ветер бьётся, словно в венах кровь. Глубинка потихоньку засыпает. Ни песен, ни гармошки… Странно мне. Лишь дряхлый дед, что знал ещё Чапая, Во сне в атаку скачет на коне. Всем вольно тут – как рыбам на асфальте. Ни клуба нет, ни праздников святых. Лишь черноротый поп фальшивым альтом Пугает несмышлёнышей седых. А в Храме леса – гнёзда и распятья. И схроны – со времён Второй войны. И вижу привидения опять я, И хрюкают под дубом кабаны. Летят с небес то ль звёзды, то ли паски, Как с вышитого крестиком стола. Всё это – Завершающая сказка И первоправда Мёртвого села. 17 июня 2011 года СЕЛО ХХ1. ГЛИБИНКА Стареньке світло Місяця над ставом. Ідилія природи... не людей... Два п’яниці… некошена отава. Задрипані дітиська де-не-де. Моя печаль, як лісова дорога. Невидим а із неба до зими. Дивлюсь на все... Очам моїм волого. І вітер у печі, мов кров, шумить. Нічний туман на озеро лягає. Глибинка засинає без пісень. Єдиний дід, що знав іще Чапаєва, У снах дрімотних спогади пасе. Всі вільні тут – як риби на асфальті. Нема ні клубу, ні веселих свят... Лиш чорноротий піп фальшивим альтом Благославляє сивих немовлят. А в церкві лісу гнізда і розп’яття, І вітхі схрони з Другої війни. Сидять у дуплах привиди хвостаті І рохкають під дубом кабани. А зверху зорі падають, як паски Із вишитого хрестиком стола. ...Оце вона і є – Остання казка І перша правда Мертвого села.
|
2011 © Тамара Дяченко |