Я надламую вечір тобі, як надламують хліб для причастя. Не дозволь цьому слову упасти, наче гріш, у колодязь блукань: я не хочу сюди повертатись. Цю нестерпно оголену грань поміж нас вже ніхто не боронить. Оце є те загадане щастя. Дріб, дрібніший дрібної ряски, - день, розкришений птахам в долоні. Я боротись не вмію з безсонням і палити не вмію мости. Відпускаю безпечно – лети, шлях угору безмежно простий. Стелить сутінь чорнильні сліди по шовково тонкому осонню. Там, де тільки відлуння громів, де скрутились доріг ембріони, пише хтось неминуче-червоні ієрогліфи всіх молитов. Ти хіба не туди завжди йшов? До цієї основи основ, до мембрани усіх голосів, що течуть у німі мегафони? Тож мовчи, причащайся – й мовчи. Просто всотуй це тепле минання, ці краплини на денці прощальні у горнятку тремкої руки. Світ давно вже живе навпаки, він такий неминуче стрімкий, мов прокинувся вранці востаннє. |