Здитиніла: рік сняться ті жита,                
Де сокирки зливаються із небом,
Де я лечу – цитриновий метелик –
Над возом,
                 що повзе
                                в розлогий яр...

Немов нектар, смакую я слова.
Сотала їх із пісні понад степом,
Із клекоту поважного лелеки...
О, плесо, що червоно виграва!    
Сюди несли ледь зв’язані плоти:                      
Коштовніша за море тиха Ворскла.

Збудись, народе: пречудовну мову
Паплюжать зайди, юди і хорти!

До кого я волаю?
                               Де – народ?
Джерґоче,
                  виє,
                           скиглить сьогодення...
Розпуття огляда мрійливець Ленін,
Довкола нього – постілка з квіток.

А я нестерпно хочу в те село,
Де на долівці – різнобарвні рядна.
„Ви ж там загинете!
                             Це – хуторянство...” –
Художник з пензля бризнув сірим злом.

Мій прадід – українець, не хохол.
Мій син плекає спадок – Міці стержень.
Ми виживем – поміж хортів і шершнів!
Не знищить рід тьма-тьменна підошов.