І їли хлiб, глевкий, як пластилiн.
  І вголос матюкалися до Бога.
  І важко нили вiд роботи ноги,
  Натертi до кривавих мозолiв.

  Дощ затiкав у дощанi чертоги,
  І спогадом, що мiцно в серце лiг,
  Був стогiн, що вагомiший од слiв,
  Було життя, нестерпне, як пологи.

  І встало мiсто, як встають сонця
  Із недокрiв’я сiрого свiтанку,
  Примiрявши планету до лиця.

  І пам’яттю вiдгострене стило
  Поклало на гранiт тверду чеканку:
  «Інакшої дороги не було».