«Ало! Ало!» - кричу я в телефонний дріт. «Ало!» пульсує кров в гарячих скронях. І на чола морщинках видно піт, І холодно від трубки у долонях. Я запізнивсь на безміри часу, Я не здігнав, хоч як і не старався. І ось кричу, щосили я кричу, Та світ уже за обрієм сховався. Він уже там, в несяжній далині, Зовсім не чує покликів булого. Він не сказав, не мовив мені «Ні!» Але і «Так!» сказати не позволив. Бо він іде, як маятник, крізь час, Бо він живе вже чимісь зовсім другим - Його цікавить моди вищий клас, Його вже цілком покорив Ванкувер. І що йому отой простий дзвінок? Дзвінок, що й розпізнати не вдалося. Іще одна з нечитаних думок Запуталась в ефірнім розголоссі. Бо світ пішов незвідано вперед І дивиться він набагато дальше, А я не встиг!(Як той велосипед Не може порівнятися із «PORSСHE».) Бо я ще тут, а ви уже ось там! Я тут, де глумляться над памяттю Поета, Де в старих вивісках стоїть і шум, і гам, А ви вже новії крізь тишину несете. Відстав! І запізнився водночас На ті неміряні хвилини, доби, роки, Коли блукав в далечині від вас І думав, що роблю в майбутнє кроки. От і не встиг! Й дзвоню із давнини, З минулого далекого в прийдешнє. А ви й не чули слів мої вини, А ви й не чули чи сказав я лишнє. Ефір шумить, живе прийдешнім днем, Мобільні оператори сваряться, І інтернет горить швидким вогнем - А я із трубкою в минулому зостався! 13.02.2010p. |