Софіі Залізняк

– Вже багряніє – зріє далина…
Пелюстки ронять мальви,
                                     ружі,
                                            флокси...
Чому ти, мамо Сонечко, сумна?
– Була в Залізняках... Півдня, недовго...
Одна сім’я лишилась! Хутірець
Ввійшов у землю. Заросли криниці.
Мені дали водиці поставець.
Вироюються дворища і лиця...
Чаклунка з казки сивої, як світ,
Волічку Щастя заховала в лісі.
Моя – у скрині серед сосон віт.
Ключ від криївки – у зеленій стрісі.
Зміївся путь між вічних баговищ,
Як вивів до Супою – враз розтанув.
Я не зуміла Щастя віднайти...
 
– А може, неуважно ти шукала?
Брела я лісом див, немов сомнамбула.
Ой, скільки там блукальців – кінних, піших!
Засмоктувала твань,
                               мушва гула…
Пір’їну підняла – таки тепліше.