Вона стрічала на дивані –
Стара, безрадісна, чужа.
Її племінниця Сніжана
Нас обдивилась, наче жаб.
„Ви - хто? Чому не подзвонили?..”
Мій син у крісло радо сів.
Пакет із мушлями - на килим,
Що в юнь мою так янтарів...

Ми вгамували чаєм спрагу.
Розкуштували виноград...
Гераськіна просила страдно:”
Сніжанко, люба, не вмирай!
Я не дійду вже до пательні,
Не обірву в саду інжир...”
Ночіло... Все було пастельним.
На блюдці м”якли масло, сир...
З картини зорила онука.
Волосся – персиковий сік.
Сюди не чутно моря. Смуток.
Тут догоряє жінки вік...
Вона для Юри шила чепчик,
Сорочку з котиком рудим.
Вона не встигла тихо вмерти
Серед пігулок і світлин.

З десяток слоїків на таці
Дзенькочуть вперто, як набат...
„Піти б отак в „Марат” на танці!..”-
Півусміх блідо розквіта.
Син ходунки приніс хороші.
До себе у Місхор везе...
Я довго бути там не можу:
Й онуки шумні, й пекінес...
Кричать:"До себе йди, бабусю..."
А йдуть зі школи – забіжать...
А ти, моя подружко, Люсю...
Тебе ніхто не зобижа?”

Моя свекруха тихо встала.
„Та ні... Живу собі... Бувай!
Іще зайти б мені до Алли...
Спасибі за сирок і чай...”

Суха Сніжана в коридорі
Мені шепнула у плече:
„У Ялті всі біжать на море!
А вам побачитись пече?”

- Не вперше бачу жінку-кригу...-
Ковтнула я рахат-лукум.
Я вам лишу на пам”ять книгу.
Тут про Герасима й Муму.
Ви ж із Росії? У хуртечу
Поплачте, хай розтане лід.
Мене пекла із Криму втеча.
А море вічне! Море... ві...

Вона не вклякла на порозі.
У сутінь біло попливла,
Щоб запевняти, лити сльози:
„Я ж усьому даю тут лад!
Я – дальня родичка. Чужинка...
Не ради спадку... Хліб і сіль...”

Вже - сорок сім. Грядуть обжинки...
Зітхаю.
                 Йду...
                               Ловлю таксі...




серпень 2010
Ялта - Полтава