Ірина Гончарова***Яну Кречмару
І
Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Виблискує як винне гроно поміж других зірок рою,
У їх світлі пожовклий ліс ніби кінь пливе
І наче полем до срібного біжить водопою.
І, мабуть що, у попелястій тіні серни
Пробігають через струмок або стоячи слухають,
Як срібне дзеркало води берег відбиває чорним
І листя сопілок білих берізок співають
І, падаючи, кружляють. А пристрасть моя,
Мов та лань над джерелом, схиляє свою шию.
І лише її відбиває крижане джерело.
Говорить, що іще живе, хоча квола.
II
Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Після сапфірового неба пливе мов баранки,
Понад скритих вночі дерев оніміли голови,
Понад беріз скам'янілих золочені пІнки.
Я повертаюся до мовчання і солодкості неба,
Чий плащ повний осінніх зірок блиском.
Повні стодоли золота, столи повні хліба
І джеркоче на петлях зоряна колиска.
Ще хвилини – і на землі скрізь буде біло.
Легкий холод у затінену ніч як голкою проростає.
І мені вже сниться тільки якесь ясне тіло,
Що його прикриває жовтня планет тканина золота.
III
Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Спокійним ходом пливуть долі твоєї дійсності.
Повільно вийди до брами, не відвертай голови,
І зірви пару золотих, поранених метеликів.
Пил залишається у твоїй долоні, розпорошується, гине,
І ти чуєш тільки сад, що дихає як хворий.
Золотисте листя згине і ця осінь мине,
І погані – навіть добрі – минуть сузір'я.
Отже навіщо ж нам - як загубленим у сутінках зіркам –
Вічно попеліти вогнем, коли холод на нас чекає?
Для чого ж в твоєму оці сльози і плеяди свічкам,
Коли усе оповиває чорнотою проминання ріка?
IV
Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Жовтень то безпечна, мрійлива пора.
На чорній стіні неба слід гвинтівковий:
Ляку повні сяяння зірок і повні вечора.
А ми тут біг землі не потрясемо
Словами, проминанням. Ми стоїмо без сили.
Ніч чорним плащем своїм стежку нам заслоняє,
Ви відійшли далеко. А я лишився,
Я здаюся пропащим поміж темних зірок імли.
І що ж на усім світі нам полишилося?
Вже нічого: згаслі слова і погляди німі.
V
Плеяди то сузір'я, уже жовтневе.
Випливає над видноколом темно і люто,
І дивиться на схилені у роздумі голови,
На зламані берези і потрощені лютні.
Переходить і на світанку дрижить над моїм домом,
Посилає тихий, але проникливий промінь,
І голосом говорить до мене, і таким знайомим,
Що може є хто ще на світі щасливий.
Щасливий, хто кохає; щасливий, хто вірить;
Щасливий. А може то тільки його мріяння.
Щасливий, який лугом разом зі світанком біжить
І на осінньому небі бачить зірки травня.
1942[LEFT][CENTER] |
2010
Київ © Ірина Гончарова |
