Крізь марлю хмар
         просочується небо...
Розмоклі клапті
         падають додолу,
шматки летять
         на твої білі плечі.
Кошлате небо теж живе,
         до речі...

Ти йому теж болиш
         невиліковно...
В його небеснім домі
         непогода,
воно тремтить
         у передчассі зливи,
йому світліше
         лиш на негативах.

Його впекли безжально
         в божевільню...
В палаті небо чує
         дивний призвук,
сусід хихика стиха:
         "То всьо глюки!"
На вуха тисне
         твого серця стукіт...

Німе каліцтво тиші
         невиправне,
ще й за вікном
         гілки дерев колише
і завиває вовком вітер,
         як на лихо...
В куточку небо слуха
         твоє дихання...

Його сумне обличчя
         в чорних борознах.
Виносять небо відрами...
         і мовчки.
Бо воно теж живим було
         й безпомічним,
бо йому теж болів ти
         невимовно.